Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які випливають з кредитних правовідносин, за 2012 рік

Апеляційним судом Кіровоградської області проведено узагальнення судової практики застосування судами Кіровоградської області норм матеріального і процесуального права при розгляді судами цивільних справ, що виникають із кредитних правовідносин, за 2012 рік.

 

Узагальнення проведено з метою вивчення правильності застосування чинного законодавства, що регулює кредитні правовідносини, виявлення спірних питань, найбільш характерних помилок, які допускаються судами при розгляді справ зазначеної категорії, та з’ясування можливих шляхів їх вирішення.

 

У 2012 році судами області було розглянуто 540 цивільних справ даної категорії, 110  з яких були надані для проведення узагальнення.    

При вирішенні таких спорів судами застосовується Конституція України,  Цивільний кодекс України, Закони України: від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність"; від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII "Про заставу"; від 5 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку"; від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів"; від 18 листопада 2003 року № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; від 19 червня 2003 року № 979-IV "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати"; від 1 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та інші нормативно-правові акти, у тому числі видані Національним банком України у межах своїх повноважень, визначених Законом України від 20 травня 1999 року № 679-XIV "Про Національний банк України", рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Для ухвалення законного, обгрунтованого та справедливого рішення суд першочергово вирішує питання підвідомчості (юрисдикції) та підсудності. 

При з’ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного судочинства суд першої інстанції має керуватися вимогами статей 15, 16 ЦПК України, відповідно до яких суди розглядають справи, що стосуються цивільних правовідносин, і при цьому не допускати об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Зокрема, при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов’язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Разом з тим, позов банку до юридичної особи – поручителя із залученням фізичної особи – позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

В цілому суди правильно вирішували ці питання.

З’ясовуючи процесуальні питання про територіальну підсудність, суди повинні керуватися статями 108-117 ЦПК України. 

Так, ухвалою апеляційного суду від 7 серпня 2012 року відповідно до вимог ст.109 ЦПК України залишено без змін ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 23 травня 2012 року про відкриття провадження у справі за позовом ПАТ «Укрсиббанку» до Мульченка Б.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд виходив з того, що хоча відповідач згідно довідки Бобринецької міської ради мешкає на території м. Бобринець, але за зазначеною адресою не зареєстрований, а тому  правильно визначив підсудність розгляду справи за зареєстрованим місцем проживання відповідача.

Скасовуючи ж ухвалу Світловодського міськрайонного суду від 10 серпня 2012 року, якою повернуто позовну заяву Кучеренко Н.А. до ПАТ «Укрсиббанк» про захист прав споживачів для подачі до належного суду за зареєстрованим місцезнаходженням відповідача, апеляційний суд в ухвалі від 20 вересня 2012 року зазначив, що позивач звернулася до суду з позовом про захист прав споживача з тих підстав, що відповідачем порушено умови кредитного договору. Зважаючи на те, що позивач зареєстрована на території Світловодського району, має право на пред’явлення позову до Світловодського міськрайонного суду з урахуванням вимог ст.ст.109, 110 ЦПК України щодо права вибору підсудності.

При вирішенні питання про відкриття провадження у справах, що виникають із кредитних правовідносин, суди застосовують ст.119 ЦПК України - загальні вимоги до позовної заяви, а залежно від предмета та підстави позову - і вимоги, які містяться у спеціальному законодавстві. 

Якщо предметом позову є питання, які виникли з приводу нерухомого майна, що перебуває в іпотеці, застосовується передбачене ст.114 ЦПК України правило виключної підсудності. 

Так, скасовуючи ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 15 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ «Державний Ощадний банк України» до Гостєєва І.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором з правом реалізації предмета іпотеки, яка повернута позивачеві для подання до належного суду, апеляційний суд в ухвалі від 25 грудня 2012 року звернув увагу на те, що предметом іпотеки згідно з укладеним між сторонами іпотечним договором є квартира, яка знаходиться на території Кіровського району м. Кіровограда. 

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (частина п’ята статті 121 ЦПК України).

Суди повинні враховувати, що до позовної заяви має бути додано документ, що підтверджує сплату судового збору за ставками, встановленими Законом України від 8 липня 2011 року «Про судовий збір». При цьому від сплати судового збору (п.17ст.5 цього Закону), наприклад, за подання позовів, у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, споживачі звільняються лише в разі, якщо вони виступають у процесуальному статусі позивачів, а не відповідачів.

Крім того, при пред’явленні позову про визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави таким, що не підлягає виконанню, а також позову про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків їх недійсності, оскільки такі вимоги не є майновими та не підлягають грошовій оцінці, розмір судового збору обчислюється із ставок, встановлених законом за подання до суду позовної заяви немайнового характеру.

Судовий збір сплачується у гривнях, а за пред’явлення позову, ціна якого визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях із урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України на день сплати.

 

Слід звернути увагу на те, що відповідно до ч.1 ст.151 ЦПК України суди повинні вживати лише передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову.

 

Заяви про забезпечення позову у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, шляхом заборони виїзду відповідача за межі України не можуть бути задоволені і заборона виїзду відповідача за межі України не може належати і до інших видів забезпечення позову, оскільки відповідно до ст.33 Конституції України свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право залишати територію України можуть бути обмежені лише законом.

Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується при виконанні судових рішень, ухвалених, зокрема, за позовами, що випливають із кредитних правовідносин, у порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 377-1 ЦПК, зокрема, в разі доведення факту ухилення боржника від виконання зобов’язання.

 

При вирішенні спорів виникають питання щодо наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди).

 

Суд має враховувати положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року «Про третейські суди» про те, що справи щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підлягають розгляду третейськими судами. Тому за наявності вказаного третейського застереження (окремої третейської угоди) залишення позовної заяви споживача без розгляду на підставі пункту 6 частини першої статті 207 ЦПК є неприпустимим. Такі заяви підлягають вирішенню і за наявності з цього приводу рішення третейського суду, прийнятого за межами його компетенції. При цьому відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів» банк не є споживачем.

Договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду у випадках, передбачених законом (стаття 17 ЦПК), не є відмовою від права на звернення до суду за захистом, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав та інтересів.

 

Постановою  Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі №6-50 цс 12 визначено, що відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Статтею 5 Закону України «Про третейські суди» визначено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. На час виникнення спірних правовідносин Закон не містив заборони на укладення третейської угоди.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди»  (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері  цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 ЦПК України, стаття 12 ГПК України, стаття 6 Закону України «Про третейські суди»), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п’ята статті 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України).

 

Рішенням апеляційного суду від 25 грудня 2012 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2012 року у справі за позовом Сенченко М.О. до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання недійсною окремої частини договору. Зазначено, що, ухвалюючи рішення про визнання п.10.3 кредитного договору недійсним, суд першої інстанції на порушення норм матеріального права вказав, що встановлені в договорі застереження про розгляд спорів між сторонами договору остаточно третейським судом є порушенням конституційних прав і свобод позивача на його захист у судовому порядку.

 

Право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором, належить виключно позивачеві (ч.1ст.20 ЦК, ст.ст.3,4 ЦПК).

 

Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред’явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред’явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена.

 

При розгляді спорів щодо надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплати процентів за таким кредитом суди правильно застосовували норми  матеріального права, які поширюються на такі правовідносини.

 

Так, ухвалою апеляційного суду від 10 січня 2012 року залишено без змін рішення Ульяновського районного суду, яким  відмовлено у задоволенні зустрічного позову Балан Н.В.  та Колесник І.М. до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про визнання недійсним кредитного договору. Зазначено, що основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і контролю є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», відповідно до ст.5 якого операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних  та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями (п.2 ст.5 цього Декрету). А тому обґрунтування вимоги відсутністю у банку індивідуальної ліцензії на здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України і не є підставою для визнання кредитного договору недійсним.

 

Аналогічні рішення ухвалені: Олександрійським міськрайонним судом від 23 серпня 2012 року у справі за позовом Бровкіної О.О. до ПАТ «Альфа Банк»,  Долинським районним судом від 12 березня 2012 року у справі за позовом Притули М.М. до ПАТ «РодовідБанк», Світловодським міськрайонним судом від 3 квітня 2012 року у справі за позовом  Лісіна С.М. до АК «Укрсиббанк» та іншими.

 

Однак, скасовуючи заочне рішення Олександрійського міськрайонного суду у справі за позовом Ніколенко О.В. до ЗАТ «Альфа Банк» про визнання кредитного договору недійсним та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд у рішенні від 18 січня 2012 року зазначив, що суд першої інстанції помилково виходив з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті можливе лише за наявності у банка індивідуальної ліцензії, яка у відповідача відсутня. За відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст.5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов’язані з іноземною валютою.

 

Якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті (ст.533 ЦК).

 

Здебільшого банки заявляли позови про стягнення заборгованості за кредитними договорами з зазначенням суми боргу в іноземній валюті та еквівалентно в гривнях. Такі вимоги суди задовольняли.

 

Так, ухвалою апеляційного суду від 22 лютого 2012 року залишене без змін рішення Кіровського районного суду м.Кіровограда у справі за позовом ПАТ «Ерсте Банк» до Терещенка Л.Ф., Свиридюк Л.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Колегія суддів визнала правильним висновок суду першої інстанції щодо солідарного стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості за кредитним договором в сумі 3 045,18 доларів США, що в гривневому еквіваленті по курсу НБУ складає 24 280 грн. 74 коп.

 

Суди повинні враховувати, що відповідно до абзацу 3 частини першої ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. З огляду на це, договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.

 

При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди враховують вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів» та роз’яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (п.14).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання його стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу саме в момент вчинення правочину.

Згідно з частиною першою статті 638 та частиною першою статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. 

Залишаючи без змін рішення Олександрійського міськрайонного суду від 1 серпня 2012 року у справі за позовом Фоменка В.В. до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним, колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду в ухвалі від 27 листопада 2012 року зазначила, що оспорюваний кредитний договір від 13 лютого 2008 року підписано не відповідачем, а іншою, не встановленою особою, за відсутності доказів наявності у цієї особи повноважень на укладення договору від імені відповідача, а тому висновок суду про відсутність волевиявлення Фоменка В.В. на укладення договору з позивачем та недійсність цього правочину є правильним.

 

Рішенням апеляційного суду від 8 травня 2012 року скасовано рішення Олександрійського міськрайонного суду у справі за позовом Шмакова Д.Ф. до ПАТ КБ «Надра» про визнання кредитного договору недійсним з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Позивач стверджував, що його мати Шмакова Т.М. не мала права вчиняти правочин (укладати кредитний договір) від його імені згідно наданої ним довіреності. Апеляційний суд дійшов висновку про схвалення позивачем правочину та вчинення дій, що свідчать про прийняття його до виконання (ст.ст.239,241 ЦК).

 

При цьому, суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених ч.1ст.215 ЦПК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (ст.ст.536, 638, 1056-1 ЦК).

 

Так, скасовуючи рішення  Олександрійського міськрайонного суду від 27 березня 2012 року у справі за позовом Горяко С.М. до ПАТ «Державний ощадний банк України» про визнання недійсним кредитного договору і застосування наслідків недійсності та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд у рішенні від 29 травня 2012 року посилався на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що кредитний договір є укладеним, оскільки сторони домовилися про набуття чинності правочину з моменту його нотаріального посвідчення, однак цей договір так і не був нотаріально посвідчений. А відтак, домовленість сторін про нотаріальне посвідчення договору, хоча і без вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ст.639 ЦК), свідчить про те, що цей договір є неукладеним, бо нотаріально він не був посвідчений.

На підставі частини другої статті 640 ЦК України у разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.

Законодавець пов’язує момент укладення договору з моментом передання грошей у випадку укладення договору позики (стаття 1046 ЦК України). Однак кредитний договір є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.

Тому дії щодо зняття грошей з рахунку стосуються його виконання, а не укладення, тоді як правове значення для вирішення питання про визнання кредитного договору недійсним має додержання його сторонами вимог закону саме при його укладенні, а не виконанні.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі №6-63 цс 12.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 липня 2012 року задоволено позов Гнибіденко О.М. до акціонерного комерційного банку «Східно-Європейський банк» про захист прав споживачів шляхом визнання недійсним кредитного договору.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що банком умови кредитного договору не виконаніналежним чином, оскільки суду не надано доказів отримання коштів за цим договором, які мали бути видані готівкою в касі банку відповідно до п.3.1.1 кредитного договору.

Скасовуючи це рішення та ухвалюючи нове від 31 жовтня 2012 року про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що кредитний договір, спір щодо якого вирішено у справі, є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.

Вимоги щодо недійсності договору обґрунтовувалися невиконанням його умов не при вчиненні правочину, а саме на стадії виконання договору. Передача грошей відбувається на стадії виконання кредитного договору, відтак посилання позичальника на неотримання грошей не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.

 

Розглядаючи спори щодо розірвання кредитного договору з посиланням, зокрема, на світову фінансову кризу чи інші суттєві обставини, суди, в основному, правильно враховують положення ч.2 ст.652 ЦК і виходять з того, що закон пов’язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених ч.2 цієї статті, при істотній зміні обставин.

Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі ст.652 ЦК України.

 

Залишаючи без змін заочне рішення Долинського районного суду  у справі за позовом Гниляк В.М. до ЗАТ КБ «Приватбанк»  про внесення змін до кредитного договору, апеляційний суд в ухвалі від 28 березня 2012 року зазначив, що позивачем не доведено наявності всіх чотирьох умов, необхідних для розірвання кредитного договору у зв’язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, оскільки, укладаючи спірний договір про надання коштів в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики, на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.

 

Аналогічний висновок покладений в основу рішення апеляційного суду від 27 березня 2012 року, яким скасовано рішення Світловодського міськрайонного суду у справі за позовом Лементовського С.А. до ПАТ КБ «Приватбанк» про розірвання кредитного договору.

 

Не завжди правильно суди вирішують спори щодо підставності припинення зобов’язань за кредитними договорами.

 

Відповідно до ч.1 ст.598 ЦК України зобов’язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом. Такі підстави, зокрема, зазначені у ст.ст.599-601, 604-609 ЦК.

 

Так, рішенням апеляційного суду від  20 березня 2012 року скасоване рішення Новгородківського районного суду у справі за позовом Троян Л.К. до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання кредитного та іпотечного договорів розірваними. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з  того, що відповідач в односторонньому порядку відмовився від договору та дія договору припинилася, починаючи з дня набрання законної сили попереднім рішенням суду, виключно за яким позивач має зобов’язання перед відповідачем. Відмову у задоволенні позовних вимог апеляційний суд мотивував тим, що звернення банку до позивача з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв’язку з порушенням умов договору згідно ч.2 ст.1050 ЦК України не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань, тобто, є способом цивільно-правової відповідальності боржника. Дострокове присудження до виконання основного зобов’язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішення суду і не виключає стягнення процентів, збитків, пені, інших штрафних санкцій, передбачених договором, до дня фактичного задоволення. 

 

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняються його виконанням, проведеним належним чином (а не в силу ухвалення судом рішення).

 

Рішенням апеляційного суду від 25 грудня 2012 року скасовано рішення Кіровоградського районного суду від 28 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ «Державний Ощадний банк України» до Колінько С.С. про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким частково задоволено вимоги у зв’язку з наявністю  судового рішення від 4 серпня 2009 року. Колегія суддів вказала, що на час ухвалення зазначеного рішення про стягнення кредитної заборгованості, яке не виконане боржником, дія кредитного договору не закінчилася, а тому банк правомірно продовжував нараховувати відсотки за користування кредитними коштами та пеню по кредиту і відсоткам.

 

Аналогічне рішення ухвалено апеляційним судом 25 вересня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Колодіста А. І. (Бобринецький райсуд).

 

У судовій практиці виникають питання щодо застосування положень ч.2 ст.625 ЦК України.

 

За змістом ст.552, ч.2 ст.625 ЦК інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та  три проценти річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

 При цьому слід ураховувати, що проценти на неустойку не нараховуються (частина друга статті 550 ЦК).

 

Так, ухвалою апеляційного суду від 30  травня 2012 року залишено без змін рішення Новомиргородського районного суду від  12 січня 2012 року у справі за позовом  ПАТ КБ «Надра»  до Барвінок О.Г., Барвінок О.І, Кухаревської О.С. про стягнення заборгованості в частині стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції. Зазначено, що це передбачено положеннями ч.2 ст.625 ЦК України та відповідає вимогам ч.2 ст.554 ЦК України.

 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, переглядаючи справи в порядку касаційного провадження, звернув увагу на те, що норми ч.2 ст.625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, яке визначене договором у гривні, а не в іноземній валюті.

 

Неоднаково вирішуються судами області справи щодо припинення договору поруки.

 

Як роз’яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.22 постанови від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (далі - постанова Пленуму) відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов’язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов’язання.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред’явлення позову про визнання договору поруки припиненим.

 

Таким чином, у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентної ставки навіть за згодою банку і боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком.

Такі ж висновки викладені Верховним Судом України в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України.(постанови від 21 травня року 2012: № 6-69 цс 11, № 6-18 св 11, № 20 цс 11, № 88 цс 11, від 18 червня 2012 р. № 6-73 цс 12).

Рішенням апеляційного суду від  13 листопада 2012 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 вересня 2012 року у справі за позовом Миненко В.Г. до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим з ухваленням нового в цій частині про задоволення позову. Апеляційний суд дійшов висновку, що сторони кредитного договору змінили умови договору зі збільшенням об’єму відповідальності без згоди поручителя за відсутності в договорі вказівки на те, що такі зміни можливі без повідомлення поручителів. У порушення вимог ч.1 ст.559 ЦК України  мало місце збільшення загальної суми кредитних коштів, встановлення додаткової відповідальності за угодами про видачу траншів та зміни процентної ставки за користування кредитом, а доказів про те, що поручитель була повідомлена про укладення указаних додаткових угод та надала свою згоду на збільшення передбачених договором поруки зобов’язань, відповідачем не надано.

 

Скасовуючи рішення Кіровоградського районного суду від  10 квітня 2012 року у справі за позовом акціонерного комерційного «Східно-Європейського банку» до Денисової А.О., Тараненка О.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким заборгованість за кредитним договором стягнута лише з боржника Денисової А.О. та відмовлено у її стягненні з поручителя Тараненка О.В., апеляційний суд, стягуючи солідарно заборгованість з відповідачів, у рішенні від 11 липня 2012 року звернув увагу на помилковий висновок суду першої інстанції щодо припинення поруки внаслідок зміни зобов’язання без згоди поручителя та збільшення обсягу відповідальності. Матеріалами справи підтверджено, що сторони при укладенні договору поруки (п.2) домовились про відсутність необхідності додаткового погодження з поручителем укладання додаткових договорів до кредитного договору та подальшого інформування поручителя при укладенні додаткових договорів, у тому числі і щодо погашення відсотків по кредиту, а тому банк, збільшуючи позичальнику додатковою угодою відсоток за користування кредитом, не зобов’язаний був отримувати від поручителя згоду на таку зміну та інформувати його про це.

 

Рішенням апеляційного суду від 23 жовтня 2012 року скасоване рішення Світловодського міськрайонного суду від 20 червня 2012 року у справі за позовом  Молош О.М. до ПАТ «Укрсиббанк» про припинення кредитного договору. Висновок суду першої інстанції про припинення договору поруки з підстав збільшення обсягу відповідальності поручителя є помилковим, та таким, що суперечить письмовим доказам у справі.

 

Ці приклади свідчать про неправильне застосування судами першої інстанції положень ч.1 ст.559 ЦК України.

 

Разом з тим, суд касаційної інстанції погодився з покладеним в основу рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі за позовом ПАТ «Ерсте Банк» до Кириченка С.М., Удота О.С. про стягнення заборгованості, висновком про те, що оскільки за змістом п.п.1.2, 3.1.2 договору поруки поручитель зобов’язався солідарно з позичальником відповідати у повному обсязі перед кредитором за виконання позичальником зобов’язань, що випливають з укладеного між кредитором та позичальником кредитного договору та всіх додаткових угод, що були укладені до нього, а тому укладання позичальником з банком додаткової угоди не свідчить про збільшення обсягу відповідальності поручителя (ухвала від 4 квітня 2012 року).

 

Залишаючи без змін рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда  у справі за позовом Мошака В.А. до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання договору поруки припиненим, суд касаційної інстанції в ухвалі від 8 лютого 2012 року визнав правильним висновок суду першої інстанції про те, що збільшення процентної ставки у разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором було передбачено умовами кредитного договору, з якими під час укладення договору поруки був ознайомлений поручитель та заперечень щодо його змісту не мав, а тому підстави для визнання договору поруки припиненим у зв’язку із зміною банком процентної ставки за користування кредитними коштами в сторону збільшення відсутні.

 

У справі за позовом Колесникової М.П. до ПАТ «УніКредит Банк» про визнання недійсним договору про іпотечний кредит (Кіровський районний суд м. Кіровограда) ухвалою суду касаційної інстанції від 29 лютого 2012 року зазначено, що обсяг зобов’язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язання боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель, а також, підписуючи договір поруки, поручитель погодився з умовами основного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та зобов’язався перед банком відповідати за виконання позичальником усіх його зобов’язань в повному обсязі, зокрема, як тих, що виникли з кредитного договору, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

 

Відповідно до ч.4 ст.559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Як роз’яснив Пленум у п.24 постанови, при вирішенні таких спорів суд повинен враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

Пред’явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. При цьому в разі пред’явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

При розгляді таких справ суди зобов’язані керуватися правовими висновками, викладеними Верховним Судом України в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України (постанови від 18 липня 2012 р. № 6-78 цс 12, від 21 травня 2012 р. № 6-48 цс 11,  № 6-68 цс 12, від 23 травня 2012 р. № 6-33 цс 12).

 

Рішенням Новомиргородського районного суду від 5 жовтня 2012 року правомірно відмовлено у задоволенні позову  ПАТ КБ «Надра» до Сенченко Л.С. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Покладений в основу рішення висновок про наявність підстав для визнання договору поруки припиненим відповідає обставинам справи. У кредитному договорі від 1 листопада 2006 року строк виконання основного зобов’язання чітко визначений - строк повного погашення кредиту є 31 жовтня 2008 року, тобто у банку виникло право пред’явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов’язання боржника, починаючи з 1 листопада 2008 року, протягом наступних 6 місяців. З позовом же до Сенченко Л.А. позивач звернувся лише 12 липня 2012 року, тобто після спливу встановленого ч.4 ст.559 ЦК шестимісячного строку, по закінченню якого і право кредитора і обов’язок поручителя за договором поруки припиняються, що свідчить про припинення спірного договору поруки.

 

Скасовуючи заочне рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 червня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Надра» до Морозової В.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором і договором поруки, яким позов задоволений, апеляційний суд у рішенні від 24 жовтня 2012 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, звернув увагу на те, що у кредитному договорі від 4 липня 2008 року строк виконання основного зобов’язання чітко визначений - строк повного погашення кредиту є 15 березня 2009 року, за таких обставин у банку виникло право пред’явити вимогу до поручителя, починаючи з 15 березня 2009 року протягом наступних шести місяців.

На підтвердження факту дотримання  цього строку банк посилався на адресовані листи.

Однак, як встановлено при перегляді справи в апеляційному порядку, належного змісту вимогу з пропозицією в 14-денний строк погасити в повному обсязі суму боргових зобов’язань позичальника - ТОВ «Яромір», перед банком пред’явив поручителю лише 4 квітня 2012 року, а з позовом до неї звернувся 9 квітня 2012 року, тобто після спливу встановленого ч.4 ст.559 ЦК України шестимісячного строку.

 

Відмовляючи у задоволенні позову Плахотіна О.В. та Дзюбенко Т.Б. до ПАТ КБ «Надра» про визнання договору поруки припиненим зі скасуванням рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 15 серпня 2012 року, апеляційний суд у рішенні від  6 листопада 2012 року звернув увагу на те, що банк пред’явив свої вимоги до поручителів в межах встановленого законом строку, а тому підстави для визнання договорів поруки припиненими відсутні.

 

Неоднаковою є практика судів області щодо застосування положень ч.3 ст. 551 ЦК України.

 

Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

 

Рішенням апеляційного суду від 25 липня 2012 року скасовано рішення Новоукраїнського районного суду від 11 травня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Дибенко Г.А. про стягнення заборгованості з ухваленням нового щодо стягнення розміру пені. Враховуючи, що неустойка майже у п»ять разів перевищує розмір збитків, майновий стан відповідача, на утриманні якої знаходиться п’ятеро малолітніх дітей, і вона просила звільнити її від сплати відсотків та пені,  розмір пені за несвоєчасне виконання кредитного договору зменшено з 15 911,77 грн. до 3 190,86 грн.

 

Аналогічні рішення про зменшення розміру пені постановлені апеляційним судом при перегляді рішень: Новоархангельського районного суду від 8 травня 2012 року (позов ПАТ КБ «Приватбанк» до Коверги С.В.), Маловисківського районного суду від 15 червня 2012 року (позов ПАТ КБ «Приватбанк» до Сопілко Л.І. ), Добровеличківського районного суду від 26 вересня 2012 року (позов ПАТ КБ «Приватбанк» до Познякова В.С., Вовненко В.М.).

 

Рішенням апеляційного суду від 23 жовтня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Миронченко С.О. про стягнення заборгованості звернуто увагу на те, що зменшення розміру неустойки (пені) може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, однак при ухваленні рішення Долинського районного суду від 18 квітня 2012 року про зменшення розміру пені  матеріали справи  такої заяви відповідача не містять.

 

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо зменшення розміру неустойки, суд касаційної інстанції зазначив, що суди не перевіряли правильність її нарахування та наявність обставин, передбачених  ч.3 ст.551 ЦК України для зменшення її розміру. Не враховували відсутність у матеріалах справи відповідної заяви відповідача про зменшення суми неустойки (ухвали суду касаційної інстанції від 7 лютого 2012 року, 31 жовтня 2012 року).

 

Скасовуючи ухвалу апеляційного суду від 10 квітня 2012 року, якою залишене без змін рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 лютого 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Бушляк І.В. про стягнення кредитної заборгованості, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 липня 2012 року зазначив, що згідно ч.3 ст.551 ЦК України суд має право зменшити розмір стягуваної неустойки, а не відмовити у її стягненні, оскільки суд першої інстанції, застосувавши ч.3 ст.551 ЦК, указав, що відповідач перебуває у скрутному фінансовому становищі, що є істотною обставиною, у зв’язку з чим відмовив у стягненні пені і штрафу.

 

При зменшенні розміру неустойки суди не завжди брали до уваги розмір заборгованості за кредитом.

 

Так, у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Британ Л.С. про стягнення заборгованості рішенням Новоархангельського районного суду від 13 квітня 2012 року зменшено розмір пені з 36 540,99 грн. до 1 000 грн. Змінюючи рішення суду в цій частині та стягуючи 7 000 грн., апеляційний суд звернув увагу на те, що, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги, що зменшення неустойки до такого розміру, зважаючи на розмір заборгованості за кредитом (тілом кредиту), який складає 6 895,20 грн., взагалі нівелює поняття принципу забезпечення виконання зобов’язання та правові наслідки порушення зобов’язання боржником, що свідчить про порушення судом принципу розумності (п.6 ч.1 ст.6 ЦК України).

 

Змінюючи  рішення Голованівського районного суду від 3 лютого 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Сливницького С.В. про стягнення заборгованості та стягуючи 2 500 грн. замість 15 725,90 грн., апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що розмір неустойки (пеня 15 725,90 грн.) значно перевищує розмір збитків (сума заборгованості за кредитом 2 341,45 грн.).

 

Така правова  позиція узгоджується з останніми висновками Вищого спеціалізованого суду України.

 

Так, переглядаючи рішення Новоархангельського районного суду від 22 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Хабленка О.О. про стягнення заборгованості, суд касаційної інстанції  в ухвалі від 10 липня 2013 року зазначив, що питання зменшення розміру неустойки вирішується в конкретній ситуації на підставі певних доказів і розрахунків. Судами встановлено, що розмір основної заборгованості складає 14 547,92 грн., а розмір неустойки – 72 880,85 грн. Такі обставини можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки. У порушення вимог ст.ст.213, 214 ЦПК України суд першої інстанції не звернув уваги на положення ч.3 ст.551 ЦК України та не з»ясував обставин справи, які у відповідності до вищевказаної норми права створюють підстави для зменшення розміру неустойки; стягуючи на користь банку пеню, не врахував, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

  У рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року у справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Д. О. щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» зазначено, що вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 Кодексу засадам справедливості, добросовісності, розумності, як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. 

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема, у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.

Захист від цих зловживань базується на положеннях законодавства, зокрема, частини третьої статті 551 Кодексу, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. За практикою судів загальної юрисдикції України істотними обставинами в розумінні вказаних положень Кодексу вважаються, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).

З огляду на наведене, суди області при розгляді справ про зменшення розміру неустойки мають враховувати роз’яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наведені у п.27 постанови від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», та керуватися висновками Конституційного Суду України, зазначеними у рішенні від 11 липня 2013 року.

Певну складність для судів становлять справи щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно зі ст.1056-1 ЦК України.

При вирішенні таких спорів у зв’язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, суди мають виходити з того, що цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року.

У постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2011 року у справі № 6-32цс11, від 19 грудня 2011 року у справі № 6-63цс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 6-16цс11, від 23 травня 2012 року у справі №6-38 цс12 та від 4 липня 2012 року у справі №6-58 цс12 сформульована обов’язкова для всіх судів України правова позиція:  »У зв’язку з тим, що підвищення банком в односторонньому порядку процентної ставки за укладеним договором відбулося до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 р. № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» дії банку щодо зміни процентної ставки за кредитним договором є правомірними». 

Узгоджується з цими висновками рішення апеляційного суду від 14 березня 2012 року. Ним скасоване рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 20 січня 2012 року у справі за позовом Соловей І.М. до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсною односторонньої зміни процентної ставки по кредитному договору та зобов’язання здійснити перерахунок за кредитним договором, яким частково задоволені вимоги. Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що підвищення процентної ставки з 1 лютого 2009 року відбулося вже на час дії  ст.1056-1 ЦК України, не відповідає фактичним обставинам і ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. Матеріалами справи підтверджується, що банк 8 січня 2009 року направив позивачу рекомендованого листа від 25 грудня 2008 року про підвищення відсоткової ставки по кредитному договору з 1 лютого 2009 року, про що також свідчить реєстр від 8 січня 2009 року на рекомендовані листи, відправлені банком. При цьому, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року, яким Цивільний Кодекс було доповнено ст.1056-1, набрав чинності з 10 січня 2009 року. Рішення про підвищення процентної ставки за кредитним договором було прийнято банком у грудні 2008 року до набрання чинності законом, відповідно до якого умова договору щодо права банку змінювати розмір процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

 Розглядаючи справи за позовами банків про дострокове повернення кредиту, суди області, в основному,  правильно застосовують положення ст.ст.1050, 1054 ЦК України, враховують, що звернення з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв’язку з порушенням його умов, не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань.

Якщо договором встановлено обов»язок позичальника повернути кредит частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитодавець має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів, належних йому від суми кредиту.

Передбачене статтею 1050 ЦК право кредитодавця вимагати від позичальника дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, є самостійним. Реалізація такого права жодним чином не залежить від пред'явлення кредитодавцем вимог про розірвання кредитного договору відповідно до положення статті 651 ЦК.

Так, ухвалою апеляційного суду від 22 серпня 2012 року залишене без змін рішення Світловодського міськрайонного суду від 3 квітня 2012 року у справі за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Киприка В. А., Киприк Я.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд першої інстанції, стягнувши її солідарно з відповідачів, дійшов правильного висновку про те, що у зв’язку з порушенням позичальником своїх зобов’язань за договором кредиту підлягає достроковому поверненню заборгованість.

 

Спірним у судовій практиці є питання про застосування Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, ст.11.

Значну кількість складають справи у спорах щодо споживчого кредитування і умов виконання таких договорів.

 

Як зазначив Пленум у п.31 згаданої постанови, у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв’язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі.

 

Рішенням Устинівського районного суду від 6 серпня 2012 року частково задоволено позовні вимоги ПАТ «Родовід Банк» до  Лисогор Н.Е про стягнення заборгованості за кредитним договором. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що банк пред’явив вимоги до відповідача в межах строку позовної давності.

Скасовуючи рішення суду в цій частині та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, апеляційний суд в ухвалі від 24 жовтня 2012 року звернув увагу на те, що між сторонами був укладений договір про надання споживчого кредиту і на правовідносини між сторонами поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки згідно виписки банку останні операції по картковому рахунку відповідачкою були здійснені 11 листопада 2008 року, відповідно до п.1.1.5 кредитного договору його дія закінчилася 26 лютого 2009 року, а з позовом до суду банк звернувся 6 березня 2012 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності. Під час розгляду справи відповідач подала до суду заяву про застосування строку позовної давності.

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення п.7 ч.13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

Тому суд першої інстанції помилково вважав, що початок перебігу позовної давності у позивача починається не з 26 лютого 2009 року - часу закінчення дії кредитного договору, а з січня 2010 року - часу закінчення строку, на який відповідачу було надано кредитну картку.

 

По-різному вирішуються судами спори щодо стягнення неустойки   (пені і штрафу).

 

Так, рішенням апеляційного суду від 26 червня 2012 року скасовано рішення Новоархангельського районного суду від 8 травня 2012 року у справі за позовом  ПАТ КБ «Приватбанк» до Коверги С.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким стягнуто пеню та штраф. Вирішуючи про стягнення лише пені, апеляційний суд зазначив, що за порушення позичальником строків виконання зобов’язання за кредитним договором банком одночасно була нарахована пеня та штраф, тобто за прострочення виконання грошового зобов’язання банк просив застосувати подвійну цивільно-правову відповідальність одного й того ж виду, на що не звернув уваги суд першої інстанції. Відповідно ж до ст.549 ЦК України пеня та штраф є різновидами неустойки як юридичної відповідальності, а не окремими видами штрафних санкцій.

 

А рішенням апеляційного суду від 29 травня 2012 року змінено рішення Новгородківського районного суду від 15 березня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Панасенко О.М. про стягнення заборгованості в частині стягнення штрафу. Змінюючи рішення суду першої інстанції в цій частині, колегія суддів зазначила, що суд дійшов помилкового висновку про необхідність стягнення з відповідача штрафів, оскільки п.6.1 кредитного договору вже передбачено відповідальність позичальника за порушення строків виконання грошових зобов’язань у вигляді сплати пені, а діючим законодавством заборонено двічі притягувати до юридичної відповідальності одного виду, в тому числі цивільно-правової відповідальності за одне і те ж порушення (ст.61 Конституції України).

 

Аналогічне рішення ухвалене апеляційним судом  від 29 серпня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Бобик Н.В.

 

Ухвалою суду касаційної інстанції від 7 листопада 2012 року скасовано рішення суду апеляційного суду від 5 вересня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Сопілки Л.І.  про стягнення заборгованості. Зазначено, що апеляційний суд, стягуючи з Сопілки Л.І. на користь банку пеню за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором та відмовляючи  у стягненні штрафу, не навів правового обґрунтування, чому до спірних правовідносин п.5.3 указаного кредитного договору щодо зобов’язання сплатити штраф не застосовується.

Між тим, умовами кредитного договору було передбачено обов»язок позичальника сплачувати пеню й штраф за порушення зобов»язання, але за різних підстав та за різні порушення зобов»язання: за порушення строку платежів і за порушення графіку платежів.

Відтак, суду слід встановити, чи не було подвійного нарахування неустойки (штрафу й пені) за один і той же період.

 

При новому розгляді справи, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення Маловисківського районного суду від 15 червня 2012 року в частині стягнення неустойки,  у рішенні від 19 грудня 2012 року зазначив, що пеня і штраф застосовані банком за різні види порушень умов кредитного договору, який відповідачкою у встановленому законом порядку не оспорений, у зв’язку з чим немає підстав вважати, що до відповідачки застосована подвійна відповідальність за порушення договірного зобов’язання.

 

Аналогічні рішення ухвалені апеляційним судом:  23 жовтня 2012 року, яким скасоване заочне рішення Долинського районного суду від 18 квітня 2012 року у справі за позовом  ПАТ КБ «Приватбанк» до Миронченка С.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором.; 7 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Познякова В.С., Вовненко В.М. про стягнення заборгованості щодо стягнення пені і штрафу (рішення Добровеличківського районного суду від 26 вересня 2012 року). Апеляційний суд зазначав про помилкові висновки судів першої інстанції щодо застосування подвійної цивільно-правової відповідальності при одночасному стягненні з відповідача пені та штрафу, оскільки згідно ст.549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

 

Розглядаючи справи за позовами банку про стягнення кредитної заборгованості, суди не завжди з’ясовують умови кредитних договорів, зокрема, щодо строків звернення за вирішенням спору.

 

Між тим, за положеннями ч.1 ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

 

Розглядаючи справу за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Панасенко О.М. про стягнення боргу, Новгородківський районний суд рішенням від 15 березня 2012 року відмовив у задоволенні вимог про стягнення неустойки, пославшись на пропуск річного строку позовної давності (ч.2 ст.258 ЦК), не звернувши увагу на те, що відповідно до ч.1 ст.259 ЦК України сторони в договорі передбачили строк позовної давності по вимогам про стягнення пені - п»ять років. Крім того, суд не мав права застосовувати позовну давність, оскільки про це не заявляла відповідач, яка під час розгляду справи у судовому засіданні присутня не була (ч.3 ст.267 ЦК України).

 

Такі порушення стали підставою для скасування зазначеного  судового рішення, а також рішень: Гайворонського районного суду від 2 лютого 2012 року (позов ПАТ КБ «Приватбанк» до Мельник В.О.), Бобринецького районного суду від 10 травня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Бобик Н.В., та від 11 квітня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Жук Г.Я.

Ухвалою суду касаційної інстанції від 12 грудня 2012 року скасовані рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом  ПАТ КБ «Приватбанк» до Якубенка В.Л. про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку звернення до суду. Зазначено, що відповідно до договору про надання споживчого кредиту термін позовної давності встановлено сторонами у 5 років. Отже, договором визначено строк виконання позичальником зобов’язання, а саме - 9 жовтня 2007 року, тобто, саме з цієї дати розпочинається перебіг позовної давності. Однак суд першої інстанції послався на перебіг позовної давності з 5 листопада 2006 року, тобто з дня, коли відповідач повинен був сплатити черговий платіж, не звернувши уваги на те, що ч.5 ст.261 ЦК України передбачено, що за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Слід звернути увагу на вирішення спорів щодо визнання недійсними договорів іпотеки, зокрема, у випадках проживання неповнолітніх дітей в жилих приміщеннях, які є предметом іпотеки.

 

Роз’яснення з цього питання надані у п.44 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року, якими мають керуватися суди при вирішенні таких спорів.

 

Так, відмовляючи у позові Ткаченка М.М. до ПАТ «Сведбанк», Ткаченко І.О. про визнання недійсним договору іпотеки, Ленінський районний суд м. Кіровограда дійшов правильного висновку, що неповнолітні діти позивача стали проживати в квартирі, яка передана в іпотеку, після укладення договору іпотеки, а тому на час укладання договору іпотеки право власності чи право користування неповнолітніх дітей предметом іпотеки не були порушені. При цьому п.4 договору іпотеки іпотекодавець засвідчила, що цим договором не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких іпотекодавець зобов’язаний  утримувати за законом чи договором. Членів сім»ї іпотекодавця, які б проживали разом з нею у квартирі, що є предметом цього договору, та мають право на користування цим житлом відповідно до закону, немає.

 

Аналогічний правовий висновок покладено в основу рішення Світловодського міськрайонного суду у справі за позовом Токар А.А. до ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду від 7 лютого 2012 року.

 

По-іншому вирішений спір Світловодським міськрайонним судом у справі за позовом органу опіки та піклування виконавчого комітету Світловодської міської ради в інтересах неповнолітніх дітей Дяченко Р.Р., Кобзар К.С. до Кобзар Л.М., Кобзар С.О., ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсним договору іпотеки, рішенням якого від 2 квітня 2012 року задоволено позовні вимоги.

Скасовуючи це рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що позивачем не доведено, що спірний будинок був місцем проживання неповнолітніх дітей на час передачі будинку в іпотеку.

 

Залишаючи без змін рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі за позовом Дяченко Л.О.. в інтересах неповнолітнього Дяченка М.Д. до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору іпотеки, ухвалою суду касаційної інстанції від 25 січня 2012 року звернуто увагу на те, що суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності чи право користування на предмет іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, як і народження дитини після укладення договору іпотеки), не є підставою для визнання такого договору недійсним з підстави невиконання вимог ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» про отримання згоди органу опіки та піклування.

 

Значну кількість складають справи щодо звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

 

При розгляді таких питань суди мають враховувати як визначені ч.2 ст.16 ЦК України способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа 6 глави 49  Цивільного Кодексу та Законів України «Про заставу», «Про іпотеку», якими встановлено особливості звернення стягнення на предмет іпотеки/ застави та задоволення за рахунок його вартості вимог іпотеко/заставодержателя.

 

При вирішенні спорів даної категорії  принциповим вважається встановлення судом факту невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання,  лише за умови якої суд має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави.

 

Відповідно до положень ст.ст.33, 35 Закону України «Про іпотеку», згідно з якими у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк. Якщо протягом встановленого строку така вимога залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі   розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові.

 

Так, рішенням апеляційного суду від 19 червня 2012 року скасоване рішення Гайворонського районного суду у справі за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Рига І.С. про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в порушення іпотечного договору та ст.ст.33, 35 зазначеного Закону позивач не надіслав поштою або телеграфом відповідачу вимогу про усунення порушення зобов»язання, а, отже, не дотримався встановленої процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, апеляційний суд  звернув увагу на те, що у матеріалах справи міститься письмова вимога банку про усунення порушення, яка за змістом відповідає вимогам ст.35 цього Закону, адресована відповідачу з даними про підтвердження факту отримання ним.

 

Згідно ч.1 ст.40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.

 

Роз’яснення з приводу процедури і порядку виселення надані у п.43 постанови  Пленуму від 30 березня 2012 року, якими мають керуватися  суди при вирішенні таких спорів.

 

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» до Першукевич С.О. про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, Вищий спеціалізований суд в ухвалі від 17 липня 2013 року зазначив, що згідно зі ст.ст.9, 109 ЖК України, ст.ст.39,40 Закону України «Про іпотеку»  суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

 

Суд касаційної інстанції  погодився з висновком апеляційного суду, який, скасовуючи рішення Долинського районного суду і відмовляючи у задоволенні вимог у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Хорошка Ю.Б., Хорошка А.Ю. про звернення стягнення і виселення,  при вирішенні питання про звернення стягнення на будинок, правомірно виходив з того, що позивач не направляв відповідачам вимогу про добровільне виселення, а тому вимога банку про виселення відповідачів з будинку є передчасною (ухвала Вищого спеціалізованого суду від 27 червня 2012 року). 

 

З наданих для узагальнення цивільних справ, в яких розглядалися позови про звернення стягнення на предмет іпотеки, вбачається невідповідність  резолютивної частини рішення суду вимогам закону, а саме ст. 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в резолютивній частині рішення в обов’язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

При цьому суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення статті 11 Закону України "Про іпотеку" (або статті 589 ЦК щодо заставодавця).

Так, рішенням апеляційного суду від 25 вересня 2012 року змінено рішення Долинського районного суду  у справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до Хорошка Ю.Б. про звернення стягнення на майно. Зазначено, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» не вказано в резолютивній частині рішення всі складові загального розміру вимог, які підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а саме: початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації та заходи щодо передачі на збереження на період до його реалізації.

 

При вирішенні спорів щодо виконання зобов’язань за кредитним договором у випадку смерті боржника/позичальника за наявності поручителя чи спадкоємців суди мають враховувати таке. 

Статтею 1281 ЦК встановлено, що спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом 6 місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені ч. 2 і 3 цієї статті, позбавляються права вимоги.

Згідно ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. При цьому спадкоємці несуть зобов’язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов’язання фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями.

Між тим, при розгляді справ про задоволення вимог кредиторів суди не завжди керувались зазначеними правовими нормами, не враховували, що вимоги кредитора підлягають задоволенню в межах вартості майна, одержаного у спадщину, не з’ясовували,   чи відкрилась спадщина, чи наявне спадкове майна, його вартість.

Так рішенням апеляційного суду від 14 листопада 2012 року скасовано рішення Ульянівського районного суду від 6 липня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Стасюк Н.С., Стасюк І.Ю. про звернення стягнення та виселення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог. Задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачі, як спадкоємці боржника прийняли спадщину, тому відповідно до положень ст.1282 ЦК України вони є боржниками перед кредитором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Оскільки спадкодавець згідно кредитного договору та договору іпотеки був одночасно перед банком і боржником і іпотекодавцем, тому після його смерті до спадкоємців переходять не лише права та обов’язки іпотекодавця, а й обов’язки за основним зобов’язанням у межах вартості спадкового майна.

 

Скасовуючи рішення Новоукраїнського районного суду від 14 червня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Романескула С.Г., Кучера В.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким відмовлено у  позові, та, ухвалюючи про часткове задоволення вимог, апеляційний суд у рішенні від 28 серпня 2012 року зазначив, що сума отриманих банком від реалізації заставного майна коштів недостатня для погашення всієї заборгованості спадкодавця, а тому решту залишеної заборгованості спадкоємці зобов’язані повернути кредитору в межах вартості майна, одержаного у спадщину. При цьому з нарахованої суми заборгованості за кредитним договором необхідно виключити штрафні санкції, тобто зобов’язання, які фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями.

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Узагальнення практики розгляду судами області цивільних справ, що випливають із кредитних правовідносин дає підстави для висновку, що  судами області, в основному, правильно застосовувалося чинне законодавство.                                               

Проте непоодинокі випадки порушень судами норм матеріального і процесуального права. Виявлені у результаті узагальнення  недоліки свідчать про те, що суди не завжди достатньо повно з’ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін, у зв’язку з чим постановлені судові рішення  не повною мірою відповідають вимогам ст.ст.213-215 ЦПК України.

Таких помилок можна уникати, періодично вивчаючи судову практику розгляду справ даної категорії, рекомендації судів вищої інстанції, аналізуючи причини скасування судових рішень.    

 Слід зазначити, що судам необхідно застосовувати, крім норм Цивільного кодексу, Закони України, які регулюють спірні правовідносини у справах даної категорії, зокрема, «Про заставу, «Про іпотеку», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про банки і банківську діяльність», «Про кредитні спілки», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про Національний банк України» та інші.

 

 

 

Судова палата в цивільних справах

апеляційного суду Кіровоградської області