Постанова ВСУ про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 листопада 2013 року                                                                              м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого     Кривенка В.В.,

суддів:                 Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В.,

Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., –

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом  Топчієва Олександра Миколайовича до управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області (далі – управління ПФУ) про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити дії,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2010 року Топчієв О.М. звернувся до суду з адміністративним позовом до управління ПФУ, в якому просив: визнати неправомірними дії управління ПФУ щодо відмови у призначенні йому пенсії по інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов’язаного з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, у розмірі шести мінімальних пенсій за віком і додаткової пенсії у розмірі 50 % від мінімальної пенсії за віком; зобов’язати управління ПФУ провести перерахунок його пенсії відповідно до вимог статей 49, 50, 54 Закону України  від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 796-ХІІ) та частини першої статті 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 1058-IV) виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком починаючи з 1 вересня 2009 року.

На обґрунтування позовних вимог послався на те, що він є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), інвалідом ІІІ групи у зв’язку з захворюванням, пов’язаним з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС. Відповідно до статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ має право на отримання додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, у розмірі 50 % від мінімальної пенсії за віком та основної пенсії у розмірі не менше шести мінімальних пенсій за віком.

7 липня 2010 року Топчієв О.М. звернувся до відповідача із заявою про перерахунок цих пенсій відповідно до статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ з урахуванням розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої законодавчими актами.

Листом від 20 липня 2010 року № Т-65 управління ПФУ відмовило йому у перерахунку зазначених пенсій. Позивач вважає таку відмову неправомірною та такою, що порушує його конституційні права на соціальний захист.

Білопільський районний суд Сумської області постановою від 21 жовтня 2010 року позов Топчієва О.М. задовольнив.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 квітня 2011 року постанову суду першої інстанції скасував у частині задоволення позову Топчієва О.М. до управління ПФУ про визнання незаконними дій, зобов’язання здійснити перерахунок і виплату державної пенсії та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, згідно зі статтями 49, 50, 54 Закону № 796-ХІІ виходячи з мінімального розміру пенсії за віком, встановленого частиною першою статті 28 Закону № 1058-IV, і проведення відповідних виплат за період з 1 по 27 вересня 2009 року. У цій частині позов залишив без розгляду. В іншій частині постанову Білопільського районного суду Сумської області від 21 жовтня 2010 року залишив без змін.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 9 квітня 2013 року  ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2011 року залишив без змін.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо обов’язку управління ПФУ здійснювати позивачеві перерахунок та виплату державної та додаткової пенсій за шкоду, заподіяну здоров’ю, відповідно до статей 49, 50, 54 Закону № 796-ХІІ виходячи з мінімального розміру пенсії за віком, встановленого частиною першою статті 28 Закону № 1058-IV, починаючи  з 28 вересня 2009 року.

Зазначив, що підставою для перерахунку пенсії є встановлення нового розміру прожиткового мінімуму і цей перерахунок проводиться з дня встановлення цього мінімуму. Відповідно до частини першої статті 28 Закону № 1058-IV мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі визначеного законом прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Таким чином, новий мінімальний розмір пенсії за віком залежить від нового розміру прожиткового мінімуму.

Оскільки пенсія Топчієва О.М. має визначатися виходячи з мінімальної  пенсії за віком, яка встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, то у разі збільшення розміру цього прожиткового мінімуму перерахунок пенсії позивачеві повинен проводитись із урахуванням нового розміру мінімальної пенсії за віком.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції в частині незазначення кінцевої дати для перерахунку пенсії, управління ПФУ звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 квітня 2013 року та направити справу на новий касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 20 лютого та 13 березня 2013 року (№№ К/9991/21544/11 та К/9991/52461/11 відповідно), які, на думку управління ПФУ, підтверджують неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Ухвалою від 11 липня 2013 року Вищий адміністративний суд України допустив цю справу до провадження Верховного Суду України з підстави неоднакового застосування частини першої статті 28 Закону № 1058-IV та статей 49, 50, 54 Закону № 796-ХІІ.

Вирішучи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

В ухвалах  Вищого адміністративного суду України, які додані на підтвердження наведених у заяві доводів, цей суд, застосовуючи до спірних правовідносин частину першу статті 28 Закону № 1058-IV та статті 50, 54 Закону № 796-ХІІ, дійшов висновку, що судовому захисту підлягає тільки порушене право позивача, а отже, вимоги останнього про зобов’язання провести нарахування та виплату пенсій виходячи з їх розмірів, встановлених Законом № 796-ХІІ на майбутнє, задоволенню не підлягають.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку, погодившись із рішенням апеляційного суду в частині незазначення кінцевої дати для перерахунку пенсії.

Такий висновок суду касаційної інстанції ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постановах від 23 квітня
2012 року № 21-239а11 та 19 березня 2013 року № 21-53а13, оскільки з самого визначення поняття “пенсія” випливає, що щомісячні пенсійні виплати здійснюються на постійній основі, один раз на місяць протягом невизначеного періоду часу, а тому цей вид виплат не є строковим і не може бути призначений на певний строк. У цьому випадку визначається лише дата, з якої особа має право на отримання пенсії (чи її перерахунок). Кінцевий термін або строк, на який призначається пенсія, не може встановлюватись, оскільки це суперечить самому визначенню та суті пенсії. Тому виплату пенсії не може бути обмежено будь-яким кінцевим терміном або строком, оскільки це б обмежувало право особи на отримання державної пенсії та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, яка має виплачуватись постійно, один раз на місяць протягом невизначеного часу та без встановлення будь-якого терміну або строку виплати пенсії.

Порядок та строки нарахування пенсій можуть бути змінені за умов іншого законодавчого регулювання.

Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то у задоволенні заяви управління ПФУ слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви управління Пенсійного фонду України в Білопільському районі Сумської області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.